Сумні реалії спортивного життя
У кожного з нас є в житті моменти, з якими пов’язані найприємніші, найтепліші спогади, про які ми думаємо: «Більше таке ніколи не повториться». І дійсно ж – дитинство, школа, перше кохання, перші успіхи і досягнення. У кожного ці спогади свої, неповторні. Мабуть, є вони і у вихованців Білозерского Палацу спорту.
Когось ще малим привели батьки – хотіли виховати майбутнього атлета. Хтось вчився плавати у затишному басейні, хтось разом із друзями ганяв м’яча у дворі, а потім уся команда пішла до видатного тренера, аби з аматорів перетворитися на професіоналів. А хтось сам вирішив змінитись, і озброївшись власною мотивацією, записався на секцію з боксу. Йшли роки, росли діти, тренери виховували все нові й нові покоління спортсменів, дехто з них ставав справжніми олімпійськими зірками…
Та у скрутні часи було, коли розвитку спорту у невеличких містах майже зовсім не приділялося уваги, палаци культури виживали, як могли. Вони й зараз тримаються виключно на ентузіазмі працівників. Принаймні, саме таке складається враження, коли переступаєш поріг Білозерського Палацу спорту. Щойно відчиняються двері, наче у машині часу, поринаєш в атмосферу «радянськості»: решітчаста гардеробна, кахель, панелі, мозаїка на стінах. А ще увесь цей «перфоманс» доповнений старенькими меблями і стільцями-сушками для волосся, що залишились з радянських часів, синьою фарбою на дверях, стінах і панелях, та запахом хлорки у повітрі.
Я б не хотіла викликати у читачів думку, що будівля занедбана. Навпаки! Одразу помітно, з якими зусиллями і техпрацівники, і тренери намагаються зберегти те, що ще залишилось і хоч якось працює – підмазують, підфарбовують, підбивають діряву стелю і пошкоджену підлогу. Це треба тільки бачити, з якою турботою і ретельністю жіночки вимивають кожен сантиметр підлоги, підвіконня, батареї. Як намагаються створити затишок – на вікнах, хоч і старенькі, але чисті і випрасувані занавісочки, на підвіконнях – кімнатні квіти. Тобто і зараз Палац спорту тримається здебільшого на ентузіазмі та самовідданості його працівників.
Будівництво Палацу спорту розпочалось у квітні 1968 року. З цього часу почалось виховання майбутніх майстрів спорту, справжніх чемпіонів. Безумовно, найбільшою гордістю когорти білозерських спортсменів є Олександр Первій – чемпіон світу серед юніорів, тричі призер світу, він 4 рази ставав рекордсменом світу. На Олімпіаді-80 у Москві Олександр Первій став срібним призером. У 1999 році на його честь назвали Білозерський спорткомплекс.
Минулий рік завершився масовою передачею до комунальної власності територіальної громади м. Добропілля об’єктів соціальної інфраструктури, в тому числі і Палацу спорту міста Білозерське (Рішення Добропільської міської ради №7/20-34 від 23.12.2016). Будемо чекати тепер змін на краще. Вже нещодавно спорткомплекс обстежувала спеціальна комісія, щоб визначити, у якому стані він знаходиться та виконання яких робіт потребує. Спостерігатимемо за розвитком подій.
Яна Рубан
